Ко “дням национального единства”

Запись опубликована КОМУНА.ORG.UA. Вы можете оставить комментарии здесь или здесь.

Осенью сразу в трех странах Восточной Европы в календарях встречаются даты, представляемые правыми и/или государственной пропагандой как “дни национального единства”. Речь идет о 14 октября в Укараине – дне появления Украинской Повстанческой Армии, 4 ноября в России, который так и называется “День народного единства” и 11 ноября в Польше – “День независимости Польши”. Праздники эти имеют совершенно разное происхождение, события, послужившие поводом для “празднования”, совершенно разного характера. Если 14 октября имеет в основе народные традиции, то празднование “Дня независимости Польши” было искуственно навязано установившимся в 1918 году буржуазным правительством. “День народного единства” же, день русских маршей и шовинистических заявлений российской элиты, имеет корни в традиции угнетателей. Ведь так называемое “освобождение” Москва Вторым ополчением в 1612 году привело к окончательному закрепощению крестьян и значительной части городского населения, к установлению одного из самых чудовищных в истории человечества режимов тирании и рабства. По сути, само утверждение на государственном уровне празднования этой сомнительной для русского и любого другого народа даты, в качестве альтернативы 7 ноября, имело цель искоренить из памяти людей воспоминания о том, что восставшие трудящиеся могут свергать власть силой оружия.

Но сегодня все эти три даты обьединяет их политическая составляющая. На фоне углубляющегося социального кризиса раздаются призывы к “единству нации”. Призывам к единству нации как правило противопоставляются призывы к единству против единства нации. При этом наиболее радикальные адепты обеих точек зрения бьют друг друга по лицу на улицах. В общем, ситуация не простая и нуждается в более детальном разборе.

Каждый “день национального единства” служит как поводом для госпатриотических популистких заявлений власти и для акций ультраправых. Часто для противодействия ультраправым образуются различные “антифашисткие коалиции” или иные политическтие альянсы, с другими названиями, но с похожими идеями. Главную роль в этих альянсах играют левые либералы (в Украине их заменяют российские шовинисты). В России и Польше к этим антифашистким альянсам, выдвигающим исключительно либеральные и правозащитные лозунги, часто присоединяются коллективы и группы, называющие себя “анархическими” и “революционными”.

Аксиома: задача социальных революционеров заключается в бескомпромисной борьбе с государством и капиталом, ведущей к их уничтожению. Каким образом с этой задачей сочетается вхождение в коалицию с силами, которые такие цели перед собой не только не ставят, но более того, выступают за совершенно противоположное, за укрепление буржуазного государства и капиталистической экономики? Как известно, “нет единого человечества, есть человечество классов – рабов и господ”. Ультраправые утверждают обратное, говоря о надклассовом национальном единстве. Но ведь и участники антифашистких коалиций выступают за надклассовое обьеденение, типа “вместе против фашизма”.

Я не отрицаю необходимости физического противостояния ультраправым, как и физического противостояния всем буржуазным политическим силам, а также тем, кто считает для себя допустимым диктовать свою волю трудящимся. Но вступая в союз с политиканами, которые то на деле не сильно отличаются от фашистов, “антифашисты” никак не приближают Социальной Революции. А ведь только она может уничтожить идеи конкуренции, войны всех против всех, которые лежат в основе буржуазного мировозрения, порождающие бредовые теории национального превосходства. Слова революционера неотделимы от его действий. Если мы говорим о борьбе с государством и капиталом, борьбе до полного их уничтожения, мы не можем вступать в альянсы с буржуями, потому что они якобы “правозащитные” буржуи, выступающие против дискриминации ( дискриминацию вообще невозможно преодолеть в рамках капиталистической системы).

Что мы предлагаем? Отбросить ложные представления о единстве, будь то единство национальное или единство “цивилизованных людей против варварства”. Нас должна обьединять в первую очередь чувство принадлежности к классу, лишенному власти и собственности, солидарность с такими же угнетенными и обездоленными во всем мире. Это не “классовая гордость”, о которой говорят социал-демократы и тред-юнионисты, это ощущение необходимости общих действий для достижения одной цели, уничтожения государства и классового общества. При этом только мы, угнетенные, можем решать, без партий и вождей, какими будут эти действия и каким будет новый мир, создаваемый нами. Нам не нужны “национальные” или “антифашисткие” игры политиканов и капиталистов, как и сами политиканы и капиталисты.

Петр Васильевич

Эмилио Лопес Аранго о политических сектах и субкультурах / Еміліо Лопес Аранго про політичні секти т

Запись опубликована КОМУНА.ORG.UA. Вы можете оставить комментарии здесь или здесь.

ArangoОт редакции: Эмилио Лопес Аранго (1894-1929) – известный аргентинский анархист, один из идеологов Региональной рабочей федерации Аргентины (ФОРА).

Cегодня нам кажется все более противоречивой позиция анархистов – сторонников специфически-анархистской организации. Их анархизм уклоняется от сути доктрины и останавливается на следствиях. Противоречивость этой тактики проявляется не только в делах, но и в доктрине. Она в эластичности политической концепции, прилагаемой к движению, которое стремиться быть универсальным, но не желает замечать факторы, определяющие нынешнее положение вещей. Партикуляризация (разбиение на частности) революционных действий заводит в теснины догматизма. Особый анархизм, исключительно свой у каждой секты, который смешивает следствия с причинами социального зла, неизбежно не вмещается в мощные движения, которым придают импульс и ориентацию анархисты, обладающие широким пониманием.

Подобные заботы прекрасно уживаются в кружках, заполненных душевной ленью, в мышлении, сформированном химерами и абстракциями, в среде, где слова значат больше, нежели дела. Чтобы выработать такие идеи относительно социальной действительности, которые не подчинят нас сиюминутным потребностям, а помогут создать новое всеобщее сознание, необходимо, чтобы анархисты спустились к народу и стали истолкователями коллективной боли, нищеты, коллективных стремлений. Может ли этот реализм в пропаганде и революционном действии подорвать философскую сущность анархизма или исказить провозглашаемые нами критерии? Некоторые говорят об опасности «пролетаризации» Анархии. Они полагают, будто философские теории, выдвинутые основоположниками нашего движения, непостижимы для работников физического труда. Они не знают, что Бакунин, Кропоткин, Реклю, Сальвочеа и другие шли к пролетариату, чтобы популяризировать свои принципы и что большинство пропагандистов либо сами были трудящимися, либо полностью отождествляли себя с трудящимся классом. В тенденции видеть в анархизме философское занятие, доктрину, стоящую поверх всех повседневных проблем, принцип, недоступный среднему человеку, как раз и содержится отрицание этических ценностей этой доктрины. Невозможно вычертить траекторию движения за социальное обновление, отворачиваясь от пролетариата или относясь к нему, как к простому объекту изучения и кабинетных экспериментах.

Революционные идеи должны утвердиться в народной душе, передавать коллективные стремления, заключать в себе всю совокупность человека со всеми его страданиями, несчастьями и надеждами. Практика партикуляристского анархизма, который избегает главной проблемы – борьбы против капитализма и государства, того чем они являются в истории, а не в каждый ее период в отдельности – и концентрирует свою критику на определенных аспектах социальной проблемы, ведет при ее применении к отрицанию любых коллективных действий. У всех анархистов есть общая задача: борьба против принципа авторитета, против закона и против экономической системы. Именно эти факторы служат главными причинами организованного насилия и угнетения. Как можно не знать столь реальной и животрепещущей вещи? Отказываться от участия в трудовых конфликтах из опасения, что соприкосновение с рабочей массой запятнает чистоту одеяний идеала, – означает превратить анархизм в философствование или в литературный мотив.

Есть анархистские течения, которые замуровывают себя в догму, революционные тенденции, которые обособляются по отдельным темам, видя в социальных проблемах лишь то значение, которое вытекает из их собственной специфики… С одной стороны, – индивидуалисты, кичащиеся своей сверхчеловечностью и с презрением взирающие на быдло, затем – специфические организации, такие как антимилитаристские, вегетарианские, антиалкогольные, рационалистские и т.д., которые связывают будущее человечества исключительно с решением «их проблемы». Такая партикуляризация универсального движения, сужающая горизонты революционной пропаганды, – не есть ли это предрассудок буржуазного интеллектуализма и капиталистической демократии?

*****

Сьогодні нам здається все суперечливішою позиція анархістів – прихильників специфічно-анархістської організації. Їхній анархізм уникає розгляду суті доктрини та зупиняється на наслідках. Суперечливість цієї тактики проявляється не тільки в справах, але і в доктрині. Вона  – в еластичності політичної концепції, що застосовується до руху, який прагне бути універсальним, але не бажає помічати чинники, що визначають нинішній стан речей. Партикуляризація (розбиття на окремі складові) революційних дій заводить у тіснини догматизму. Особливий анархізм, виключно свій у кожної секти, який плутає наслідки та причини соціального зла, неминуче не вписується в потужні рухи, яким надають імпульс та орієнтацію анархісти, що володіють широким розумінням.

Відповідні настрої чудово уживаються в гуртках, заповнених душевними лінощами, в мисленні, сформованому химерами та абстракціями, в середовищі, де слова означають більше, ніж справи. Щоб виробити такі ідеї щодо соціальної дійсності, які не підпорядкують нас миттєвим потребам, а допоможуть створити нову загальну свідомість, необхідно, щоб анархісти спустилися до народу та почали вивчати колективні біль, злидні, корені колективних прагнень. Чи може цей реалізм у пропаганді та революційній дії підірвати філософську сутність анархізму або спотворити проголошувані нами критерії? Деякі говорять про небезпеку «пролетаризації» Анархії. Вони вважають, ніби філософські теорії, висунуті основоположниками нашого руху, незбагненні для працівників фізичної праці. Вони не знають, що Бакунін, Кропоткін, Реклю, Сальвочеа та інші йшли до пролетаріату, щоб популяризувати свої принципи і що більшість пропагандистів або самі були трудящими, або повністю ототожнювали себе з трудящим класом. У тенденції бачити в анархізмі філософське заняття, доктрину, що стоїть понад усіх повсякденних проблем, принцип, недоступний простому людові, як раз і полягає заперечення етичних цінностей цієї доктрини. Неможливо накреслити траєкторію руху за соціальне оновлення, відвертаючись від пролетаріату або ставлячись до нього як до простого об’єкту вивчення і кабінетних експериментах.

Революційні ідеї повинні утвердитися в народній душі, передавати колективні прагнення, охоплювати собою всю природу людини з усіма її стражданнями, нещастями і надіями. Практика партикуляристського анархізму, який уникає головної проблеми – боротьби проти капіталізму і держави, того чим вони є в історії, а не в кожен її період окремо – і концентрує свою критику на певних аспектах соціальної проблеми, веде при її застосуванні до заперечення будь-яких колективних дій . У всіх анархістів є спільне завдання: боротьба проти принципу авторитету, проти закону і проти економічної системи. Саме ці чинники служать головними причинами організованого насильства і гноблення. Як можна не знати настільки реальної та животрепетної речі? Відмовлятися від участі в трудових конфліктах з побоювання, що зіткнення з робочою масою заплямує чистоту шат ідеалу, – означає перетворити анархізм на філософування або на літературний мотив.

Існують анархістські течії, які замуровують себе в догму, революційні тенденції, які виокремлюються виходячиз окремих тем, вбачаючи в соціальних проблемах лише те значення, яке випливає з їх власної специфіки… З одного боку, – індивідуалісти, що пишаються своєю надлюдськістю та з презирством дивляться на бидло, далі – специфічні організації, такі як антимілітаристські, вегетаріанські, антиалкогольні, раціоналістські та ін., які пов’язують майбутнє людства виключно з рішенням «їхної проблеми». Така партикуляризація універсального руху, що звужує горизонти революційної пропаганди, – чи не є це забобон буржуазного інтелектуалізму і капіталістичної демократії?

К критике теории игр / До критики теорії ігор

Запись опубликована КОМУНА.ORG.UA. Вы можете оставить комментарии здесь или здесь.

Теорія ігорПримечание от редакции: Статья публикуется на двух языках, русском и украинском.


Красное небо над Вольным народом,
Люди с винтовками сеют пшеницу…

Одно из центральных мест в теории и практике (как экономической, так и социальной) экономических либералов занимает почти религиозная вера в то, что эгоистический частнособственнический интерес является самой эффективной моделью поведения человека в обществе. Эта вера основывается на простом убеждении в том, что удовлетворяя свой эгоистический интерес, каждый конкретный индивид помогает наиболее эффективно реализовать потребности и других членов общества. У классика политэкономии Адама Смита такой механизм называется «невидимой рукой рынка». Смысл этой самой «невидимой руки» заключается в том, что каждый конкретный производитель в своем стремлении к удовлетворению своих частнособственнических интересов вынужден производить и продавать товары, которые будут удовлетворять частнособственнические интересы других – и далее в масштабах всего общества. Эта простая и очевидная для большинства в условиях рыночной модели экономики мысль сквозняком проходит через экономические и философские концепции либералов на всем пути их «развития» (деградации???). Классики политэкономии (Смит, Риккардо), неоклассики (Австрийская экономическая школа), либертарианцы (начиная с Алисы Зиновьевны Розенбаум, ака Айн Рэнд) и сторонники идеологии и экономической модели неолиберализма (“чикагские мальчики” с Уолл-стрит) – все они сходятся на этом простейшем постулате. В центре любой научной или философской концепции экономических либералов стоит именно индивид-эгоист, удовлетворяющий свой частнособственнический интерес.

В данной полемической, обзорной статье мы попробуем с помощью одного из современных инструментов, используемого в различных социологических и экономических исследованиях ведущими социологами и экономистами мира, развенчать миф об экономической эффективности частнособственнического интереса и его способности к наиболее эффективному удовлетворению потребностей, как каждого конкретного индивида, так и общества в целом.

Речь пойдет об одном из фундаментальных противоречий теории игр. Прежде чем говорить о фундаментальном противоречии, вкратце обрисуем теорию игр для неискушенного в математическом моделировании читателя.

Основным предметом исследования теории игр является исследование конфликта интересов в рамках замкнутой экономической системы. Целью теории игр является выработка оптимальной стратегии и тактики поведения «игрока» с точки зрения максимизации его личной выгоды или, что по сути то же самое, минимизации проигрыша. Примером практической сферы применения теории игр может являться разработка стратегии развития капиталистической компании в условиях рыночной конкуренции – и с целью максимизации прибыли этой самой компании, и в перспективе достижения конкурентного преимущества по отношению к другим компаниям, действующим в рамках рынка. Здесь стоит отметить, что сама по себе теория игр создавалась именно для целей субъектов рыночной экономики (предпринимателей). Свое начало она ведет от Австрийской экономической школы. Математические аспекты и некоторые возможные практические приложения теории игр были изложены в рамках классической для современных неолибералов книги 1944 года издания: «Теория игр и экономическое поведение». Теория игр развивается как один из перспективных инструментов моделирования и анализа в экономике и социологии вот уже без малого 100 лет. Более того, данный инструмент анализа, без сомнения, будет полезен для будущей социалистической экономики, основанной на рационализированном производстве и потреблении, а не на дикой и необузданной стихии рынка, порождающей большинство бед современного человека. Такой вывод нам позволяет сделать тот факт, что теория игр уже обнажила целый ряд противоречий капиталистической системы, которые нельзя разрешить в рамках рыночной экономики и лежащего в ее основе примата частнособственнического интереса. Об одном из таких противоречий теории игр под названием «Дилемма заключенного» пойдет речь далее.

Представим себе двух подследственных (в условиях современных российских реалий это будет сделать несложно), проходящих по одному и тому же делу и которых следователь вызывает на допрос. Условно обозначим их заключенный «А» (анархист?) и заключенный «С» (социалист?). Согласно классическому примеру из теории игр, у следствия нет прямых доказательств вины каждого из заключенных, и у каждого из заключенных существует две стратегии поведения: хранить молчание или свидетельствовать против своего подельника. Также стоит иметь в виду тот аспект, что сотрудничество со следствием в большинстве правовых систем мира является смягчающим наказание фактором, а действие в составе «преступной группы» – наоборот, отягчающим. Если заключенный «А» свидетельствует против «С», в то время как «С» хранит молчание, то «А» отпускают (сотрудничество со следствием), а «С» получает максимально возможный срок за свое индивидуальное «преступление» и отказ от сотрудничества со следствием – пусть будет 5 лет. То же самое происходит и в обратной ситуации, где «С» дает показания против «А», а «А» хранит молчание. Если «А» и «С» свидетельствуют друг против друга, то сотрудничество со следствием (смягчающий фактор) компенсируется действием в составе организованной «преступной группы» (отягчающий фактор) и оба они в итоге получают средний срок, предусмотренный для данного вида преступления, – скажем, 3 года. Если «А» и «С» хранят молчание в отношении друг друга, то в условиях отсутствия прямых доказательств оба получают минимальные сроки – скажем, по 1-му году. Схематично все вышесказанное можно выразить в следующей таблице:

«А» хранит молчание «А» дает показания против «С»
«С» хранит молчание 1 год заключения каждому «А» на свободе, 5 лет заключения для «С»
«С» дает показание против «А» «С» на свободе, 5 лет заключения для «А» 3 года заключения каждому

Если мы поставим себя на место одного из заключенных, то логика (в рамках частного, эгоистического интереса) будет следующая: если партнер молчит, то лучше его сдать, чтобы не сидеть 1 год, если партнер говорит, то лучше его все равно сдать, чтобы сидеть 3 года, а не 5. В любом случае, стратегия давать показания против своего «подельника» будет доминировать (в рамках частного, эгоистического интереса) и, скорее всего, обоим придется сидеть по 3 года. Таким образом, проявляется парадокс: стремясь принять оптимальное для себя решение (в рамках эгоистического интереса), заключенные будут действовать против своих собственных интересов, которые заключаются в том, чтобы молчать обоим и получить минимальный срок. Иными словами, основная аксиома экономических либералов об эффективности частнособственнического интереса в вопросе удовлетворения потребностей общества и индивида не работает в рамках замкнутой экономической системы.

Мы не являемся сторонниками идей «свободного рынка», «свободной конкуренции» и прочего «говна истории», поэтому в своем анализе «дилеммы заключенного» не ограничены узкими рамками частнособственнического интереса. И именно поэтому нам легко дается вывод, что «дилемма заключенного» является дилеммой только для неолибералов, либертарианцев и прочих сторонников рыночных утопий. Любому рациональному человеку вполне очевиден тот простой факт, что, занимаясь рискованной деятельностью, можно предвидеть и моделировать основные риски этой деятельности и сообща, подвергнув их анализу и рационализации, заранее договориться о решении оптимальном или, как минимум, приемлемом для всех участников процесса. «Дилемма заключенного» является одним из ярчайших подтверждений того, что в рамках системы успех каждого является следствием успеха всех, а успех всех не мыслим без активного и рационализированного участия в нем каждого.

Некоторые пытливые умы могут задаться вполне закономерным вопросом: а какое же отношение вышеописанная модель имеет к реальной экономической практике? Попробуем соотнести ее с реальными предпринимателями и их действиями на рынке. Не секрет, что любой предприниматель, использующий наемный труд, имеет заинтересованность в повышении уровня образования общества по целому ряду причин, одна из них – необходимость нанимать высококвалифицированных работников для обслуживания современного развитого наукоемкого и высокотехнологичного производства. Для подготовки работников высокой квалификации необходима развитая система образования. Развитая система образования требует материальных и интеллектуальных инвестиций общества. Эти инвестиции из-за своих масштабов не по силам частным инвесторам. Этот факт делает необходимым создание такого института общества, который перераспределял бы часть капитала, сосредоточенного в обществе в пользу таких инвестиций. При капитализме таким институтом выступает национальное государство, которое при помощи механизма налогообложения изымает часть капитала предпринимателей и направляет их в качестве инвестиций, в том числе и на образование. Здесь и возникает конфликт. Дело в том, что частный предприниматель, идя на поводу у своего частнособственнического интереса, заинтересован в максимизации собственной прибыли и минимизации налоговых выплат в пользу государства. Тем самым, уходя от налогообложения и уменьшая перераспределяемые в пользу образования ресурсы, частные предприниматель в перспективе действует против себя, т.к. никакое высокоразвитое производство и инновации немыслимы без развитой и общедоступной системы образования. По сути, механизм тот же самый – индивидуальный предприниматель в данном случае играет на себя, минимизирует налоги и максимизирует прибыль. В результате такой игры проигрывает как все общество в целом, так и сам предприниматель вместе со своим производством. Естественно описанная выше система тоже является упрощенной моделью, на практике все сложнее, но общая тенденция налицо и в рамках рыночной экономики и частнособственнического интереса у «Дилеммы заключенного» нет решения.

Мир сегодня – это та же самая замкнутая экономическая система (Капитал), только на порядки более сложная, однако это не значит, что оптимизировать ее нельзя при помощи все той же рационализации рисков, моделирования, всестороннего и глубокого анализа и выработки решений, приемлемых для всех субъектов этой системы вне зависимости от уровня их идентичности. Прогрессивным и честным людям всего мира нужно просто (на самом деле это совсем не просто, но возможно) продумать основные механизмы такого взаимодействия.

Здесь стоит отметить, что на практике и в теории эгоистической концепции (экономической, философской, социальной) на протяжении всего исторического процесса (даже до того, как эгоизм был научно обоснован) всегда противостояла другая традиция, уходящая своими корнями глубоко в доклассовое общество. Опыт этой народной традиции должен быть подвергнут, на наш взгляд, детальному анализу и переосмыслению, а так же адаптации к современным практическим реалиям. В русском народе эта традиция заключалась и заключается в стремлении к соборности, общинности, взаимопомощи и взаимовыручке, на практике она зачастую выливалась в акты беспрецедентного самопожертвования и народного героизма. Эта традиция имела всегда выражение в народном фольклоре – легендах, былинах, сказаниях, пословицах и поговорках. Эта традиция показала свою истинную живучесть. Сколько бы ни навязывали русскому народу эгоистические ценности узурпаторы и паразиты различных мастей, традиция солидарности и взаимопомощи как птица Феникс всегда возрождалась в каждом новом поколении русских людей. Возрождаясь, она всегда вступала в непримиримый конфликт с эгоистическим частнособственническим интересом узурпаторов и не раз выводила русских людей из кризисной ситуации. Справедливости ради стоит отметить, что такая замечательная традиция существует в любом народе в большей или меньшей степени в зависимости от времени и места. И эта традиции есть то, что роднит и сближает любого простого человека из любой стороны света с любым другим простым человеком на планете Земля, и русский человек здесь отнюдь не исключение, а правило.

Первейшей задачей современных прогрессивных людей должна являться рационализация кооперации и взаимопомощи в масштабах всего мира, а так же повсеместное распространение научного знания, полученного в процессе этой рационализации. Оптимизма добавляет то, что начинать с нуля нам не придется. Системный анализ, начатый Карлом Генрихом Марксом, был продолжен и расширен многими другими достойнейшими людьми, относящими себя к различным революционным традициями (социалистическим, коммунистическим, анархическим, народническим), а современные средства производства (о них мы еще напишем) делают кооперативную мировую экономику не просто красивой теорией, а самой что ни наесть реальностью. Текущая задача сторонников социальной революции, на наш взгляд, заключается в следующей последовательности: понять и изучить этот мир как минимум на порядок лучше наших политических оппонентов, распространять понимание это как можно шире, и по мере охвата пониманием все более широких слоев населения начинать менять этот мир сообща и действительно осознанно.

А пока никто не даст нам избавленья, ни Царь, ни Бог, и ни Герой…

Черная Заря

*************

Одне з центральних місць у теорії та практиці (як економічної, так і соціальної) економічних лібералів займає майже релігійна віра в те, що егоїстичний приватновласницький інтерес є найефективнішою моделлю поведінки людини в суспільстві. Ця віра ґрунтується на простому переконанні в тому, що задовольняючи свій егоїстичний інтерес, кожен конкретний індивід допомагає найбільш ефективно реалізувати потреби й інших членів суспільства. У класика політекономії Адама Сміта такий механізм називається «невидимою рукою ринку». Сенс існування цієї самої «невидимої руки» полягає в тому, що кожен конкретний виробник у своєму прагненні до задоволення своїх приватновласницьких інтересів змушений виробляти та продавати товари, які будуть задовольняти приватновласницькі інтереси інших – і далі в масштабах усього суспільства. Ця проста й очевидна для більшості за умов ринкової моделі економіки ідея лейтмотивом проходить через економічні та філософські концепції лібералів на всьому шляху їх «розвитку» (деградації???). Класики політекономії (Сміт, Ріккардо), неокласики (Австрійська економічна школа), лібертаріанці (починаючи з Аліси Зіновіївни Розенбаум, ака Айн Ренд), та прихильники ідеології та економічної моделі неолібералізму (“чиказькі хлопчики” з Уолл-стріт) – всі вони сходяться на цьому найпростішому постулаті. У центрі будь-якої наукової чи філософської концепції економічних лібералів стоїть саме індивід-егоїст, що задовольняє свій приватновласницький інтерес.

У цій полемічній, оглядовій статті ми спробуємо за допомогою одного з сучасних інструментів, використовуваного в різних соціологічних і економічних дослідженнях провідними соціологами та економістами світу, розвінчати міф про економічну ефективність приватновласницького інтересу та його здатність до найбільш ефективного задоволення потреб як кожного конкретного індивіда, так і суспільства в цілому.

Мова піде про одне з фундаментальних протиріч теорії ігор. Перш ніж говорити про це протиріччя, коротко змалюємо теорію ігор для незнайомого з математичним моделюванням читача.

Основним предметом дослідження теорії ігор є дослідження конфлікту інтересів в рамках замкнутої економічної системи. Метою теорії ігор є вироблення оптимальної стратегії та тактики поведінки «гравця» з точки зору максимізації його особистої вигоди або, що по суті те ж саме, мінімізації програшу. Прикладом практичної сфери застосування теорії ігор може бути розробка стратегії розвитку капіталістичної компанії в умовах ринкової конкуренції – і з метою максимізації прибутку цієї самої компанії, і в перспективі досягнення конкурентної переваги відносно інших компаній, що діють у рамках ринку. Тут варто зазначити, що сама по собі теорія ігор створювалася саме для цілей суб’єктів ринкової економіки (підприємців). Свій початок вона веде від Австрійської економічної школи. Математичні аспекти і деякі можливі практичні додатки теорії ігор були викладені в рамках класичної для сучасних неолібералів книги 1944 року видання: «Теорія ігор і економічна поведінка». Теорія ігор розвивається як один із перспективних інструментів моделювання та аналізу в економіці та соціології ось уже майже 100 років. Більш того, даний інструмент аналізу, без сумніву, буде корисний для майбутньої соціалістичної економіки, заснованої на раціоналізованому виробництві та споживанні, а не на дикій і неприборканій стихії ринку, що породжує більшість бід сучасної людини. Такий висновок нам дозволяє зробити той факт, що теорія ігор вже оголила цілий ряд протиріч капіталістичної системи, які не можна вирішити в рамках ринкової економіки та панування приватновласницького інтересу, який лежить в її основі. Про одне з таких протиріч теорії ігор під назвою «Дилема ув’язненого» піде мова далі.

Уявімо собі двох підслідних (у сучасних російських реаліях це буде зробити нескладно), що проходять за однією справою і яких слідчий викликає на допит. Умовно позначимо їх ув’язнений «А» (анархіст?) та ув’язнений «С» (соціаліст?). Згідно з класичним прикладом із теорії ігор, у слідства немає прямих доказів вини кожного з ув’язнених, і для кожного з них доступні дві стратегії поведінки: зберігати мовчання або свідчити проти свого спільника. Також варто мати на увазі той аспект, що співпраця зі слідством у більшості правових систем світу є  фактором, що пом’якшує покарання, а дія в складі «злочинної групи» – навпаки, таким, що обтяжує його. Якщо ув’язнений «А» свідчить проти «С», в той час як «С» зберігає мовчання, то «А» відпускають (співпраця зі слідством), а «С» отримує максимально можливий термін за свій індивідуальний «злочин» і відмову від співпраці зі слідством – припустимо, 5 років. Те ж саме відбувається і в зворотній ситуації, де «С» дає свідчення проти «А», а «А» зберігає мовчання. Якщо «А» і «С» свідчать один проти одного, то співпраця зі слідством (пом’якшувальний чинник) компенсується дією в складі організованої «злочинної групи» (обтяжливий фактор), і обидва вони в підсумку отримують середній термін, передбачений для даного виду злочину, – скажімо, 3 роки. Якщо «А» і «С» зберігають мовчання  один щодо одного, то за умов відсутності прямих доказів обидва отримують мінімальні терміни – скажімо, по 1-му року. Схематично все вищесказане можна виразити в наступній таблиці:

  «А» зберігає мовчання «А» дає свідчення проти «С»
«С» зберігає мовчання 1 рік ув’язнення кожному «А» на свободі, 5 років ув’язнення для «С»
«С» дає свідчення проти «А» «С» на свободі, 5 років ув’язнення для «А» 3 роки ув’язнення кожному

Якщо ми поставимо себе на місце одного з ув’язнених, то логіка (в рамках приватного, егоїстичного інтересу) буде наступною: якщо партнер мовчить, то краще його здати, щоб не сидіти 1 рік, якщо партнер говорить, то краще його все одно здати, щоб сидіти 3 роки, а не 5. У будь-якому випадку, стратегія давати свідчення проти свого «спільника» буде домінувати (в рамках приватного, егоїстичного інтересу) і, швидше за все, обом доведеться сидіти по 3 роки. Таким чином, проявляється парадокс: прагнучи прийняти оптимальне для себе рішення (в рамках егоїстичного інтересу), ув’язнені будуть діяти проти своїх власних інтересів, які полягають у тому, щоб мовчати обом і отримати мінімальний термін. Іншими словами, основна аксіома економічних лібералів про ефективність приватновласницького інтересу в питанні задоволення потреб суспільства та індивіда не працює в рамках замкнутої економічної системи.

Ми не є прихильниками ідей «вільного ринку», «вільної конкуренції» та іншого «гівна історії», тому в своєму аналізі «дилеми ув’язненого» не обмежені вузькими рамками приватновласницького інтересу. І саме тому нам легко дається висновок, що «дилема ув’язненого» є дилемою тільки для неолібералів, лібертаріанців та інших прихильників ринкових утопій. Будь-якій раціонально мислячій людині цілком очевидний той простий факт, що, займаючись ризикованою діяльністю, можна передбачати і моделювати основні ризики цієї діяльності та спільно, піддавши їх аналізу та раціоналізації, заздалегідь домовитися про оптимальне або, як мінімум, прийнятне для всіх учасників процесу рішення . «Дилема ув’язненого» є одним із найяскравіших підтверджень того, що в рамках системи успіх кожного є наслідком успіху всіх, а успіх усіх не мислимий без активної та раціоналізованої участі в ньому кожного.

Деякі допитливі уми можуть задати цілком закономірне питання: а яке ж відношення вищеописана модель має до реальної економічної практики? Спробуємо співвіднести її з реальними підприємцями та їхніми діями на ринку. Не секрет, що будь-який підприємець, який використовує найману працю, має зацікавленість у підвищенні рівня освіти суспільства з цілого ряду причин, одна з них – необхідність наймати висококваліфікованих працівників для обслуговування сучасного розвиненого наукоємного та високотехнологічного виробництва. Для підготовки працівників високої кваліфікації необхідна розвинена система освіти. Розвинена система освіти вимагає матеріальних та інтелектуальних інвестицій суспільства. Ці інвестиції через свої масштаби не по силам приватним інвесторам. Цей факт робить необхідним створення такого інституту суспільства, який перерозподіляв б частину капіталу, зосередженого в суспільстві на користь таких інвестицій. За капіталізму таким інститутом виступає національна держава, яка за допомогою механізму оподаткування вилучає частину капіталу підприємців і направляє їх у якості інвестицій, в тому числі й на освіту. Тут і виникає конфлікт. Справа в тому, що приватний підприємець, йдучи на поводу у свого приватновласницького інтересу, зацікавлений у максимізації власного прибутку та мінімізації податкових виплат на користь держави. Тим самим, втікаючи  від оподаткування та зменшуючи розподілювані на користь освіти ресурси, приватні підприємець в перспективі діє проти самого себе, тому що жодне високорозвинуте виробництво та жодні інновації немислимі без розвиненої та загальнодоступної системи освіти. По суті, механізм той же самий – індивідуальний підприємець у цьому випадку грає на себе, мінімізує податки і максимізує прибуток. В результаті такої гри програє як все суспільство в цілому, так і сам підприємець разом зі своїм виробництвом. Природно, описана вище система теж є спрощеною моделлю, на практиці все складніше, але загальна тенденція очевидна, і в рамках ринкової економіки і приватновласницького інтересу у «дилеми ув’язненого» немає рішення.

Світ сьогодні – це та ж сама замкнута економічна система (Капітал), тільки на порядки складніша, однак це не означає, що оптимізувати її не можна за допомогою все тієї ж раціоналізації ризиків, моделювання, всебічного та глибокого аналізу і розробки рішень, прийнятних для всіх суб’єктів цієї системи незалежно від рівня їх ідентичності. Прогресивним і чесним людям всього світу потрібно просто (насправді це зовсім не просто, але можливо) продумати основні механізми такої взаємодії.

Тут варто зазначити, що на практиці та в теорії егоїстичній концепції (економічній, філософській, соціальній) протягом усього історичного процесу (навіть до того, як егоїзм був науково обґрунтований) завжди протистояла інша традиція, що йде своїм корінням глибоко в докласове суспільство. Досвід цієї народної традиції має бути підданий, на наш погляд, детальному аналізу і переосмисленню, а також адаптації до сучасних практичних реалій. У руському народі ця традиція полягала та полягає в прагненні до соборності, общинності, взаємодопомоги та взаємовиручки, на практиці вона часто виливалася в акти безпрецедентної самопожертви та народного героїзму. Ця традиція завжди мала  вираження в народному фольклорі – легендах, билинах, переказах, прислів’ях і приказках. Ця традиція показала свою істинну живучість. Скільки б не нав’язували руському народові егоїстичні цінності узурпатори та паразити різних мастей, традиція солідарності та взаємодопомоги, як птах Фенікс, завжди відроджувалася в кожному новому поколінні руських людей. Відроджуючись, вона завжди вступала в непримиренний конфлікт з егоїстичним приватновласницьким інтересом узурпаторів і не раз виводила руських людей з кризової ситуації. Справедливості заради варто відзначити, що така чудова традиція існує в будь-якому народі в більшій чи меншій мірі залежно від часу і місця. І ця традиція є тим, що ріднить і зближує будь-яку просту людину з будь-якої сторони світу з будь-якою іншою простою людиною на планеті Земля, і руська людина тут аж ніяк не виняток, а правило.

Найпершим завданням сучасних прогресивних людей повинна бути раціоналізація кооперації та взаємодопомоги в масштабах всього світу, а також повсюдне поширення наукового знання, отриманого в процесі цієї раціоналізації. Оптимізму додає те, що починати з нуля нам не доведеться. Системний аналіз, розпочатий Карлом Генріхом Марксом, був продовжений і розширений багатьма іншими достойними людьми, що відносили себе до різних революційних традицій (соціалістичних, комуністичних, анархічних, народницьких), а сучасні засоби виробництва (про них ми ще напишемо) роблять кооперативну світову економіку не просто гарною теорією, а найреальнішою реальністю. Поточне завдання прихильників соціальної революції, на наш погляд, полягає в наступному: зрозуміти та вивчити цей світ як мінімум на порядок краще наших політичних опонентів, поширювати це розуміння якомога ширше, і в міру охоплення розумінням все більш широких верств населення починати змінювати цей світ спільно та дійсно усвідомлено.

А поки ніхто не дасть нам визволення, ні Цар, ні Бог, і ні Герой …

Чорна Зоря

Социально-революционные идеи

Egypt-revolution-600x399

Классовая прямая демократия

Социальные революционеры – сторонники самоорганизации угнетенного класса, прямой демократии. Это означает, что все вопросы в ходе борьбы, в ходе противостояния бизнесу и государству, а также в будущем социалистическом обществе, станут решать собрания трудящихся и подконтрольные им выборные органы координации (советы), действующие строго в рамках решений, принятых собраниями.

Наше главное убеждение состоит в том, что социализм есть ассоциация самоуправляемых коллективов трудящихся (производственных и территориальных), сообща планирующих всю общественную, хозяйственную, политическую жизнь. Однако для того, чтобы построить бесклассовое, бестоварное и безгосударственное общество, трудящиеся сначала должны объединиться против существующей классовой системы, основанной на неравенстве, эксплуатации и подавлении большинства меньшинством.

Антиавторитарная система борьбы

Мы исходим из представления о соответствии целей и средств борьбы. Организации или группы, построенные на принципах контроля меньшинства над большинством, т.е. на принципах централизма, воспроизводят эксплуататорские отношения. Они не способны изменить не только внешний мир, но и самих себя.

Антиавторитарный социализм несовместим с контролем центра над финансами и общественной активностью движения, над нижестоящими организациями. Даже если центр время от времени отчитывается перед низовыми собраниями, возникает контроль меньшинства над большинством. Центральная группа, которая отдает всем остальным приказы и финансирует из коллективных фондов лишь те проекты, которые для нее наиболее привлекательны, есть группа эксплуататоров, ибо она по своему усмотрению распоряжается временем, трудом и средствами (результатами труда) всего коллектива. Это строго экономический материальный принцип.

По этой причине, сказанное нами о формах будущего общественного строя относится и к самой социально-революционной организации, которая, в той мере, в какой это возможно в современных условиях, должна воспроизводить внутри себя организационные принципы самоуправления – принципы неавторитарного социалистического общества.

На практике антиавторитарные принципы могут быть различны. В случае, если нет необходимости в тесном сотрудничестве, между социал-революционными группами и индивидами имеют место контакты и взаимодействие лишь по мере необходимости. В иных случаях возможны разнообразные формы добровольной ассоциации. Например, это может быть федерализм (союз равноправных субъектов, региональных и\или производственных организаций) или более плотная система взаимодействия, своего рода “органическая прямая демократия”, в рамках которой широчайшая автономия местных групп сочетается с высшей властью общего собрания всех участников движения (с распространением современных средств коммуникации подобные вещи становятся все более реальны).

Антипартийность

Убеждать, инициировать радикальные выступления, словом и делом подавать пример для действий общества – социально-революционное идейное меньшинство должно и даже обязано делать все это, иначе оно не имеет никаких оснований считать себя таковым. Однако социально-революционное меньшинство не может добиваться взятие власти в обществе, поскольку в этом случае оно превратится в эксплуататорскую группировку, управляющую массами – в партию власти. (Разумеется, дело не в названии: в истории существовало несколько крупных революционных организаций, называвших себя “партиями”, но не претендовавших на взятие власти исключительно своими силами, – например, с определенного момента, левые эсеры). Поэтому в целом социально-революционная позиция не имеет ничего общего с партийностью. Партии – порождения буржуазного строя и должны исчезнуть вместе с ним.

Антипарламентаризм и антипрофсоюзничество

Важнейшая идейная составляющая социально-революционного движения – представление о том, что прямое действие является основной формой сопротивления угнетенных. Прямое действие есть действие самих работников без посредников (депутатов органов власти, легалистских профсоюзов, политических партий, судов). Прямое действие – это “дикая” (т.е. не подконтрольная профсоюзам) стачка, создание автономных собраний работников для организации борьбы за лучшую жизнь и\или за социализм, блокады трасс, другие радикальные массовые действия, ставящие своей целью утверждение власти трудящихся.

Сторонники социальной революции отдают себе отчет в том, что до тех пор пока трудящиеся классы не выработают привычку к коллективному самостоятельному действию, пока они не преодолеют страх перед государством и его законами, они не избавятся от власти экономических и политических элит и не смогут преобразовывать общество, исходя из своих собственных интересов и убеждений. Вот почему социальные революционеры выступают против легалистских профсоюзов, партий, парламентских и муниципальных выборов, участия в судах (последнее возможно лишь в рамках помощи репрессированным товарищам) . Именно здесь проходит граница между социально-революционными и социал-демократическими (реформистскими, профсоюзными) силами.

Интернационализм

Трудящиеся могут иметь различную этническую и конфессиональную идентичность, любое гражданство, могут жить и работать в тех местах, где они родились, либо стать мигрантами. Социальные революционеры выступают за союз работников всех национальностей и конфессий, за союз коренных и мигрантов, в борьбе против государства и бизнес-элит. Любой раскол между угнетенными выгоден господствующим паразитам. Национал-сепаратизм, религиозный фундаментализм, любые представления о господстве людей своего пола или расы являются ядом для социальных низов, так как делают невозможной их совместную борьбу с угнетением.

Другая важная сторона интернационализма – отказ от любых форм оборончества, т.е. от союза с силами национального государства в ходе войн, развязанных конкурирующими за ресурсы капиталистическими странами. В любой межгосударственной войне мы на стороне трудящихся по обе стороны от линии фронта. Единственное, что должны делать трудящиеся в подобной ситуации – договариваться между собой через линию фронта, о том, как повернуть штыки против своих собственных хозяев.

Идейное многообразие

В современном мире отсутствует радикальное влиятельное анархистское движение. Вряд ли большинство анархистов являются чем-то иным, чем просто сторонниками определенного образа жизни или музыкального стиля, зачастую не имеющих ничего общего с самоуправлением и борьбой за бесклассовое общество. Многие другие представляют собой обычных профсоюзников-легалистов, которые жалуются на буржуев в буржуазные суды. Современные марксисты – чаще всего либо социал-демократы (сторонники парламентской и профсоюзной деятельности), либо небольшие догматические кружки сторонников той или иной ветви (секты) марксизма.

В то же время, социально-революционные идеи и практики могут появиться в самых неожиданных ситуациях, из повседневной борьбы, – как, например радикальное крыло венгерских рабочих советов 1956 года, левые течения в польской “Солидарности” в 1981 году или социально-революционное течение шиитов в восставшем Тегеране 1979 года (сторонники власти рабочих советов). Люди приходят к нашим идеям разными путями, они не обязаны быть анархистами или марксистами, атеистами или верующими, последователями какой-либо определенной социальной философии. Сама жизнь зачастую оказывается шире и больше наших представлений о ней.

Только будущие успехи или неудачи социально-революционного движения смогут доказать обоснованность той или иной философской системы, или же, что более вероятно, такого рода системы станут складываться уже в процессе самой борьбы.

Михаил Магид

Авторитарные теории – на свалку

Запись опубликована КОМУНА.ORG.UA. Вы можете оставить комментарии здесь или здесь.

Либеральный "анархизм"Вот уже несколько дней осталось до выборов в Украине. Начнем с очевидного тезиса. Мы, социальные революционеры, являемся решительными противниками любой формы господства буржуазии -  как нынешней буржуазной диктатуры Януковича, так и любой другой политической силы, которая стремится насильно навязать свою волю угнетенным. Мы считаем, что все хозяйственно-административные функции должны находиться в руках общих собраний трудящихся, организованных по территориальному или производственному принципу, и в руках выборных и полностью подконтрольных этим собраниям советов. Мы считаем, что будущее общество рождается в ходе самой борьбы, поэтому классу, лишенному власти и собственности, не следует создавать иерархические политические партии, участвовать в парламентском политиканстве. Все вопросы борьбы -  как глобальные, так и краткосрочные, -  должны решать сами борющиеся пролетарии на своих собраниях, без начальников и бюрократов

 Будучи непримиримыми противниками политиканства и парламентаризма, мы надеемся, что предстоящие выборы и связанный с ними социально-политический кризис станут толчком к новому развитию в Украине революционной борьбы. Мы надеемся, что в ближайшее время произойдут события, подобные Арабской Весне или, хотя бы, московским майским протестам.
В статье, посвященной восстанию трудящихся в ЮАР, Михаил Магид совершенно справедливо отметил слабость движения, которая заключается в том, что рабочие не выдвигают требований коренного изменения социальной и политической системы. Между тем, восставшими был создан общенациональный стачком, подотчетный местным собраниям активистов. Значит, идеи самоорганизации, самоуправления, советов по-прежнему влиятельны. И все же, настоящие революционные требования так и не были выдвинуты.Рискнем предположить, что требования эти не были выдвинуты потому, что среди восставших, которые, кстати, уже неоднократно проливали кровь – как свою, так и эксплуататоров, -  нет мощной и организованной группы, способной такие требования сформулировать и предложить для обсуждения.
В начале Арабской Весны также были примеры самоорганизации. На Тахрире какое-то время решения принимались методом прямой демократии, а в восставшем Бенгази первые несколько дней фактически существовали Советы. Однако все ростки свободного общества были очень быстро уничтожены. Причины, на наш взгляд, те же, что и в ЮАР – не было тех, кто последовательно пропагандировал бы социально-революционные идеи.
Словом, если мы хотим, чтобы наши идеи были услышаны трудящимися, чтобы достойно противостоять буржуазной и  реформистской пропаганде, мы должны быть готовы к действиям в революционных ситуациях. Нам следует твердо знать, какие доводы в пользу Социальной Революции мы предоставим уже вставшим на путь самоорганизации угнетенным.
Среди трудящихся европейских стран за последние месяцы, месяцы подьема классовой борьбы, наибольший радикализм и способность к самоорганизации проявили трудящиеся Испании. В восставший Астурии шахтеры выходили на “дикие” стачки, вступали в бои с полицией. Причем действовали они вопреки политиканам и профсоюзным деятелям, которые в итоге пошли на открытый сговор с капиталом. Неолиберальное наступление на остатки “социальности” в странах Европы неизбежно приведет к еще большему обострению классовой борьбы. Но смогут ли европейские левые участвовать в настоящей революционной борьбе?
Среди европейских леваков господствует представление о необходимости разделения  класса, лишенного власти и собственности на якобы более и менее угнетенные группы. Причем степень “угнетенности” определяется произвольно, далеко не всегда исходя из отношения данной группы к средствам производства. Так, вполне себе буржуа могут оказаться “угнетеннее” пролетариев. Занимаются леваки и  настоящей буржуазной правозащитной деятельностью по защите “угнетенных” (в их представлении) групп.
В Германии среди леваков широкое распространены представление о так называемом “праве определения” (power of definition), согласно которому представитель “угнетенного меньшинства” (например, гей или африканец), всегда априори прав в споре с “белым европейцем”, всегда имеет право определять, где начинается расизм, гомофобия, иная форма дискриминации. “Право определения” часто навязывается авторитарными методами внутри левого сообщества, а тех, кто пытаются возражать, леваки обьявляют “расистами”, “сексистами” и просто “исключают из движения”. Дискуссиям о “границах угнетения” уделяется огромное количество времени. Совершенно очевидно, что все это – маргинальные надуманные представления о жизни, к тому же насильно навязанные участникам левого сообщества. В случае возникновения массового движения, они никак не могут быть приняты широкими массами угнетенных. Значит, между немецкими леваками,  большинство из которых не допускают инакомыслия и даже дискуссий в этом вопросе, и восставшими трудящимися появится настоящая пропасть.
Задача социально-революционных групп в революционной ситуации (будь то Украина, Германия или любая другая страна) – предложить восставшим принципы низовой самоорганизации. Мы должны быть наиболее решительной и радикальной частью поднявшихся на борьбу угнетенных. И мы должны помнить, что Социальная Революция – дело рук большинства представителей трудящихся классов, ее может сделать только большинство, и ее результатом будет освобождение угнетенного большинства – уничтожение классового общества. Безумные авторитарные теории некоторых европейских леваков об “угнетении” там, где его нет, должны быть отброшены. Левацкое меньшинство не может и не должно диктовать волю большинству. Место этим левацким представлениям, как и всем авторитарным теориям,  на свалке истории.
Коллектив “Коммуны”

Признательные показания и пытки

Запись опубликована КОМУНА.ORG.UA. Вы можете оставить комментарии здесь или здесь.

Леонид РазвозжаевЛеонид Развозжаев, российский оппозиционер, был похищен на Украине, а затем подвергнут пыткам и написал, по словам чиновников СК,  “явку с повинной”, где ”подробно сообщил, как именно он сам, а также координатор “Левого фронта” Сергей Удальцов и его помощник Константин Лебедев и иные лица, готовились “к организации массовых беспорядков на территории Российской Федерации”. Также оппозиционер сообщил “о причастности указанных лиц к массовым беспорядкам, произошедшим 6 мая на Болотной площади в Москве”. В этой истории обращают на себя внимания два обстоятельства.

Прежде всего, факт похищения на территории Украины, где, как выясняется, российские спецслужбы чувствуют себя как дома. Раньше такого, сколько мне известно, не было. По всей видимости, этот факт отражает процесс сближения Украины Януковича с РФ,  даже если тут просто часть очередной сделки по газу. И то, каким будет это сближение, можно видеть по подобным симптомам.

Но главное,  оказалось, что в России можно подвергнуть пыткам с целью выбивания признательных показаний не только никому не известных людей, но и людей весьма известных, проходящих по знаковому делу, людей, на которых направлено внимание СМИ. А что тогда будет с людьми неизвестными? Да, мы знаем, что многие подвергались “давлению” и раньше, но ведь ситуация меняется, ничто и никогда не бывает совершенно неизменным. Если уже не стесняются пытать известного человека, это сигнал для тотального беспредела с людьми неизвестными.

Конечно, 1937 год – другое. Там умертвили около 1 миллиона человек (расстреляно, погибли в лагерях или на допросах, или в ссылке) и еще приблизительно 1 миллион посадили или выслали, причем пытки во время допросов, с целью выбивания признательных показаний, сделались нормой и повседневной практикой. До такого еще очень далеко и не факт, что оно вообще повторится в оных масштабах. Наверное – нет, история вообще не повторяет себя или повторяется как фарс.

Но тут важно, что 1937-ой начинался не сразу и не вдруг.  Сначала сажали реальных политических противников режима (социалистов и анархистов) и почти не били, а на зоне у них даже было свое самоуправление в начале 20-х. Потом режим стал закручивать гайки, самоуправление ликвидировали и стали лишать заключенных-политиков разных прав. Потом стали сажать и считать политическими уже тех, кто покритиковал линию партии, даже будучи согласен с лозунгами большевизма в целом – внутренних большевистских оппозиционеров и фракционеров. Потом стали сажать людей за анекдоты про власть. Потом стали пытками выбивать из зэков показания и приписывать участие в мифических заговорах против власти, и даже участие в разных диверсиях и вредительстве. Потом стали сажать крестьян, которые, голодая, срезали колоски на колхозном поле, чтобы немного покормить детей. И только потом был 1937-ой.

Мы не знаем финальной точки, до которой дело дойдет сейчас. Но стоит крепко задуматься. А то, как бы потом не пришлось корчиться в камере в луже собственной блевоты, подписывая показания на 50 человек, из которых половину вы и в глаза никогда не видели. И, еще раз, если так можно сделать с помощником депутата, что сделают уже сегодня с вами, если вы - не помощник депутата?

А выводы пусть каждый делает сам. Наверное, были вещи, которые требовалось остановить задолго до 1937 года. Ибо время работало на его будущих организаторов.

Михаил Магид

В ЮАР создан общенациональный стачком (рабочий совет)

Запись опубликована КОМУНА.ORG.UA. Вы можете оставить комментарии здесь или здесь.

Mining communityСогласно последним сообщениям, в ЮАР создан общенациональный стачком, фактически рабочий совет (хотя такой термин и не используется). В стране продолжаются стачки шахтеров, также в забастовках участвуют водители грузовиков и другие транспортники. Всего бастует около 100 тысяч человек, что для 50-миллионной ЮАР – приличная цифра. Это как если бы в РФ единовременно бастовали 300 тысяч рабочих. Национальный стачком намерен координировать протесты.

Большинство стачек – нелегальные, “дикие”. И хотя в стачечном движении широко представлены различные профсоюзы, в нем так же участвуют непрофсоюзные рабочие. Более того, на местах трудящиеся часто действуют вопреки мнению профсоюзного начальства. Забастовки сопровождаются столкновениями с полицией и среди рабочих есть убитые и раненые, не считая тех, кто погиб в августе на шахте компании “Лонмин” [1].

По поступающей информации, состоялось совещание делегатов различных шахт, в результате которого был создан межзаводской стачком.

На совещание впервые прибыли делегаты не только из Северо-западной провинции, но также с золотодобывающих шахт провинции Гаутенг и платиновых шахт Лимпопо. Таким образом, сделан важный шаг вперед: стачечный комитет Рустенбурга расширился и превратился в общенациональный стачечный комитет. Комитет получил приветствия с угольных шахт провинции Мпумаланга, золотодобывающих шахт провинции Фри-Стейт и даже с алмазных копей Северной Капской провинции. Что еще важно — в совещании участвовала и делегация из компании “Лонмин”, прибывшая в знак солидарности, несмотря на то, что сейчас забастовка в этой компании прекратилась… Общие требования таковы: оплата труда в размере минимум 12 500 рандов (1500 долларов США), равная оплата за одинаковый труд, прекращение практики заемного труда. Также работники протестуют против полного отсутствия мер безопасности под землей и против нечеловеческих условий жизни в шахтерских поселках… Поскольку есть беспокойство о том, что не уделяется должного внимания жалобам работающих по контракту, то было принято решение, что координационный комитет будет базироваться на принципе регионального представительства, что каждый третий в нем будет “контрактником” и что в нем будет обеспечено представительство для работниц-женщин. Участники координационного комитета изберут также более постоянный руководящий орган — исполнительный комитет. Координационный комитет выпустил призыв организовать 3 ноября всеобщую забастовку и марш к зданию правительства в Претории — столице ЮАР. Требованием всеобщей забастовки станет установление месячного минимума оплаты труда в размере 12 500 рандов — именно с таким требованием выходили на стачку рабочие компании “Лонмин” [2].

Слабости движения бросаются в глаза. Оно не выдвигает никаких требований, кроме экономических, не ставит своей целью изменение социальной и политической системы страны. Оно не стремится взять под контроль территорию страны, ликвидировать сам капиталистический способ производства, передав все предприятия в руки самоуправляемых ассоциаций работников, организованных в советы. Движение во многом контролируется профсоюзами (тред-юнионами), нацеленными на компромисс и социальное партнерство с бизнесом. Не приняты меры по созданию рабочих милиций (вооруженного ополчения) для охраны забастовщиков.

И все же рабочие ЮАР зашли уже очень далеко, много дальше большинства европейских рабочих, бастовавших в последние годы. Радикализм и массовость движения, его низовой характер бросаются в глаза.

Во-первых, рабочие ответили вооруженным насилием на действия властей, менеджмента и штрейкбрехеров, то есть показали, что готовы защищать свои интересы, не взирая на законы государства, не говоря уже о нелегальном характере стачек. Во-вторых, рабочие до некоторой степени освободились от контроля умеренных профсоюзов и их лидеров, продемонстрировав определенную способность действовать автономно. В-третьих, наконец, их организация вышла на совершенно новый уровень. В тот момент, когда делегаты от предприятий создали межзаводской стачечный комитет (совет), оказались разрушены рамки отдельных компаний и профсоюзов, была продемонстрирована реальная солидарность. Возможно, эти события придадут дополнительную динамику движению, формируя почву для совершенно новых требований и целей.

И еще одно. Везде, где в движении работников появляется революционный импульс, обнаруживаем советы [3].

Михаил Магид

Примечание:

1. ЮАР – угроза рабочей революции. Анализ ситуации в стране:
http://shraibman.livejournal.com/883654.html

2. ЮАР: бастующие шахтеры создали общенациональный стачечный комитет
http://socialistworld.ru/materialy/mir/afrika/yuar/bastuyushhie-shaxteryi-sozdali-obshhenaczionalnyij-stachechnyij-komitet

3. Советы; прошлое и будущее социализма.
http://komuna.org.ua/?p=1949

Советы – прошлое и будущее социализма

Запись опубликована КОМУНА.ORG.UA. Вы можете оставить комментарии здесь или здесь.

All Power to CouncilsСоветы были и остаются органами наиболее радикальной борьбы народных низов, и, одновременно, ядром нового способа производства, хозяйственной и политической системы неавторитарного социалистического общества [1].

“Именно трудящиеся России создали Советы – органы власти, осуществляемой трудовым народом во имя интересов трудового народа. Это не была искусственная, «книжная» структура. Советы были плодом самоорганизации рабочих для решения текущих задач забастовочной борьбы. Всеобщие стачки затрагивали все аспекты жизни городов – снабжение бастующих продовольствием, внешние сношения, финансирование забастовки, принятие мер безопасности. Рабочие советы Алапаевска, Иваново-Вознесенска, Петербурга решали эти проблемы, и, таким образом, подменяли официальные властные институты. Трудящиеся на практике доказали то, что они могут взять бразды правления в современном обществе и осуществлять его на гораздо более демократичных принципах, чем буржуазные институты. Чем Советы отличаются от представительных институтов буржуазии? Во-первых, они формируются по производственному признаку – от предприятий. Современные капиталисты и их обслуга, очень озабоченные борьбой с «тунеядцами» и «нахлебниками», могут не переживать: при советской системе власть осуществляется именно теми, кто трудится. А паразитам просьба не беспокоиться. Во-вторых, депутаты Советов напрямую ответственны перед своими избирателями. Наказы для них принимаются путем прямой демократии, избиратели имеют право досрочно отзывать депутата, не защищающего их интересы”[2].

Любопытно, что в XX -XXI столетиях трудящийся класс не придумал никакой альтернативы Советам. Везде, где он бросал вызов бизнесу и государству, – шла ли речь об экономической стачке, в ходе которой работники, требуя увеличить зарплату, преступали законы государства, или же о требованиях политической власти, – Советы (даже если они носили иные имена) становились его боевыми организациями. Революции в России, Италии и Германии 1917-1923 гг. Массовые протесты рабочих Италии в 1960-1970-ее гг. Восстания в Венгрии и Польше в 1956 г. и в Польше в 1980-1981 гг. Революция в Иране в 1979 г. и в иракском Курдистане в 1991 г. Нелегальные забастовки в современном Китае. Везде находим Советы.

Функции Советов могут быть различны. Порой они добиваются политического господства, в других случаях требуют контроля над финансами предприятий и вопросами найма (рабочий контроль), иногда выступают за полный переход предприятий под управление работников, и, наконец, когда их сила достигает максимума, Советы требуют всей полноты экономической и политической власти подобно радикально-либертарному течению венгерской революции 1956 г. во главе с Шандором Рацем. Бывает, что трудящиеся создают разные типы Советов для решения различных задач. Так, в 1917 г. российские городские и сельские Советы, избранные коллективами фабрик, заводов и сел, а также их съезды, решали, главным образом, вопросы политического характера. В то же время фабричные советы – фабзавкомы вводили рабочий контроль на предприятиях (хотя четкого разделения функций не существовало).

Масштабы деятельности Советов зависят от многих обстоятельств.

Совет, созданный забастовщиками на отдельно взятом заводе, вряд ли может добиться чего-то большего, чем улучшение условий труда. Сотни Советов уже в состоянии диктовать свои условия бизнесу и государственным чиновникам, включая прямое влияние трудящихся на политику и экономику страны. Наконец, в случае, когда Советами охвачена бóльшая часть промышленных предприятий данной страны или региона, речь может идти о взятии работниками всей полноты политической и хозяйственной власти в этой стране или в этом регионе.

Еще одна проблема связана с уровнем квалификации работников и с готовностью неруководящих специалистов к сотрудничеству с ними в деле развития самоуправления и плановой экономики. Среди рабочих наиболее заинтересованы в самоуправлении трудящиеся высокой квалификации, которые наилучшим образом представляют себе устройство своей работы; чем больше их и чем прочнее связи с другими членами коллектива, тем больше шансов для внедрения самоуправления. Но вряд ли самоуправление возможно без союза рабочих хотя бы с частью специалистов (одна из причин поражения Русской революции – отсутствие такого союза). Там, где сотрудничество становится реальностью, возникает основа для перехода к новому способу производства. Так было в Венгрии в 1956 г. и в Польше в 1980-1981 гг., в которых союз рабочих и специалистов крупнейших предприятий превратился в ядро системы Советов.

Деиндустриализация России и Запада привела к тому, что на предприятиях осталось не больше 20-30% экономически активного населения. Впрочем, школы, больницы, университеты, научно-исследовательские центры, транспорт и система коммунальных услуг также включают значительную часть трудового населения, и нет никаких причин полагать, что Советы там невозможны.

Михаил Магид

Примечание:

1. В первой половине ХХ столетия существовал еще один тип революционного движения работников – революционные синдикаты: ИРМ, НКТ и др. Вопрос об использовании таких структур в целях социальной революции остается открытым. Главная проблема состоит в том, что со второй половины ХХ столетия подобных организаций не существует, хотя некоторые современные тред-юнионы (профсоюзы) используют похожие на них названия.

2. Власть Советам:

http://haspar-arnery.livejournal.com/338574.html

В Україні виростає нове голодне та зле покоління, якому нема чого втрачати

Запись опубликована КОМУНА.ORG.UA. Вы можете оставить комментарии здесь или здесь.

InjusticeВід редакції “Комуни”: Ми вирішили опублікувати цю статтю тут, оскільки, хоча в ідейному плані вона не зовсім співпадає з нашими позиціями, цей текст достатньо непогано відображає позицію тієї частини українського народу, що розчарувався в сучасному капіталізмі та шукає нових шляхів. Завдання соціальних революціонерів – запропонувати йому ці самі шляхи.

Вчора я сидів на кухні зі своїм кращим другом, колишнім спецназівцем. Пляшка хорошого коньяку, смачна вечеря, довірча бесіда. Крім усього іншого, ми з ним трохи поговорили і про політику. Його слова здалися мені досить цікавими та вагомими, щоб їх записати. Ось що з цього вийшло…

Моє покоління виросло в дев’яності роки. Жорстка реальність того часу змусила нас спочатку поставити під сумнів, а потім і викинути на смітник усі казочки типу «Щоб бути успішним, треба багато працювати». У той час людина праці була (та й досі залишається) жебраком, експлуатованим і зневажаним невдахою, а багатими й успішними ставали і стають лише бандити та корупціонери.

Навіть підприємець в Україні всі ці роки не є шанованою людиною, а вважається чи баригою (це ще в кращому випадку), або дійною коровою, на якій можна годуватися всім, починаючи з рекету і закінчуючи санепідемстанцією та податковою.

Часто бандити та корупціонери були одними й тими ж людьми, або працювали в бригаді. Може лохи з обивателів були і не в курсі, але ми, що пройшли через молодіжні угруповання, знали всі розклади в місті – хто під ким ходить, і хто кого кришує.

Як казав Прудон, «власність – це крадіжка». Ще раніше Гейстербах сказав: «Всякий багатій є злодій або спадкоємець злодія». У дев’яностих ми бачили правоту цих висловлювань своїми очима.

Те, що кілька поколінь радянських людей створювало своєю тяжкою працею, часто ціною поневірянь і надзусиль, безбожно присвоювалося різними шахраями, аферистами і бандитами. Чиновники змагалися з банкірами і бандитами, хто здійснить більш велике кидалово «терпил» з числа простих громадян, або крутіше кине один одного. Навіть «поняття» старих злодіїв у законі фактично померли в цьому беззаконні.

Причому вигравали в цьому змаганні аж ніяк не кращі, а найбільш нахабні, безпринципні, відморожені або тупо везучі. Так лідер однієї з найбільших угруповань (тепер «поважна людина», директор декількох фірм) вижив тільки тому, що у того, хто стріляв у нього кілера заїло зброю. А наш колишній мер, природно, теж глибоко корумпований, дивом вижив після поранення в шию, коли його машину обстріляли з «калашів».

На іншому рівні, серед чиновників, відбувалося щось подібне. Найбільш «успішними» виявлялися ті, хто потрапив на «хлібну» посаду. Так, наприклад, Хорошковський присів на врегулювання боргових зобов’язань між країнами колишнього СРСР (де і нагрівся), а колишній міністр економіки Терьохін прославився по Києву тим, що возив «для потрібних людей» валізи з хабарами, працюючи кур’єром – просто блискучі зразки «self-made man », чи не так? Про Пінчука, котрий вдало одружився, я взагалі мовчу.

Втім, так везло не всім. Всемогутній Вадим Гетьман отримав кулю, а не менше всемогутній Павло Лазаренко сів, нехай і в американську в’язницю. А в Донецьку такого ж всемогутнього, але в кримінальному світі Аліка Грека взагалі підірвали. Але залишилися продовжувачі їх справ: після Гетьмана Ющенко, після Лазаренка Тимошенко, а після Грека – Ахметов.

Кучма теж починав з контрабанди спирту і паленої горілки, а Порошенко був його «чорним скарбником», поки не зайнявся рейдерськими захопленнями цукрових заводів та кондитерських фабрик. За всіма «першими особами» України з дев’яностих тягнеться кримінальний слід, і це ні для кого не секрет (хоча багато хто воліє не згадувати). Тому вислів Прудона, що «власність є крадіжка» для України справедлива на всі сто відсотків.

Але злочинна приватизація дев’яностих була просто безневинними забавами в порівнянні з масштабами дерибану останніх років. І якщо про ті роки говорять досить багато, то про злочини дня сьогоднішнього «вільні ЗМІ» воліють мовчати в ганчірочку (особливо, якщо вони пов’язані з їх власниками, суцільно з тих, хто збагатився в дев’яностих).

Моєму поколінню «не пощастило» так, як сьогоднішнім нуворишам. Ми були на кілька років молодші, ніж треба. Коли вони вже «потрапили в струмінь», ми вчилися в старших класах школи або були студентами. Навіть для тих з нас, хто щиро хотів піти по стопах «успішних», це виявилося недосяжним, тому що вікно можливостей вже закрилося. Вірніше, ті, хто встиг ним скористатися, поспішили його закрити для всіх інших.

А на сьогодні у нас виходить взагалі ось така ситуація: у нас є покоління бандитів дев’яностих, які сьогодні стали «респектабельними громадянами», легалізувалися, обросли жиром і натягнули на себе купу власності, звань, посад та інших булочок.

Є покоління тих, хто не встиг вписатися в це вікно (деякі такі ж аморальні, деякі чистіші), і тому відчувають себе несправедливо обділеними (хоча вже багато в чому реалізувало себе, запрацювало, набуло родин і професій).

І є покоління зовсім молодих, від 16 до 25, у яких завдяки діям «капіталістів» вже немає практично жодних перспектив у цьому житті – ні роботи, ні тямущої освіти, ні соціальних гарантій, ні спадщини СРСР у вигляді безкоштовних квартир і так далі.

Є ще старше покоління, але його долю можна описати трьома словами «тягнути жалюгідне існування». З одного боку, їх дуже шкода, з іншого – вони самі проміняли одну шосту частину суші на тридцять сортів ковбаси. Вони ніяк не захистили те, що будували їх батьки і діди, і тому така доля для них в деякому роді закономірна.

Більш того, і моє покоління, і молодше, насильно позбавлені суб’єктності. Система вибудувана так, що від нас на сьогоднішній день нічого не залежить. Навіть такої ілюзії самостійності, як вибори, ми позбавлені. Тому що в нашій країні (втім, як і в інших, судячи з численних виступів «Occupy») вибори без вибору – кого не обери, всі належать цьому самому поколінню «дорвалися і нахапали», або їх прямі спадкоємці (Хомутинник, Оробець, Януковичі та інші).

А тепер вони стверджують про «священну приватну власність» і «необхідність подальшої лібералізації», а також займаються моралізаторством. Все це у мене і таких як я викликає лише іронічну посмішку.

Всі ми чудово знаємо, ЯК добувалися їх мільйони і мільярди: хто «колядував» в судах і кабінетах, хто займався рейдерством, хто шахрайством і кидаловом, а хто і просто орудував битою і паяльником. Ну і, звичайно, скупка за копійки держвласності. Тому, перебуваючи хоч трохи в тверезому розумі, визнати їх чесно заробленими ніяк не можна.

Більш того, вони ж продовжують розкрадати нашу Батьківщину. І навіть люди, які не особливо страждають патріотизмом, розуміють, що все розкрадаючи і розпродаючи вони знищують наше майбутнє в цій країні. У мене б не виникло претензій до способу придбання власності, нехай він навіть тричі бандитський, якби вони після цього стали тими самими міфічними «ефективними власниками». Але вони ж нічого не розвивають! Тільки добивають і пиляють! І тепер підібралися до землі …

Загалом, розклад такий. З одного боку корупціонери і легалізовані бандити, які свого часу потрапили в струмінь приватизації і свавілля. І їхні дітки-мажори, які самі нічого в цьому житті не добилися, а прийшли на все готове, що їм батьки накрали (і які, як Ландік-молодший, вважають себе королями життя, яким все дозволено).

З іншого – моє покоління, яке в цей струмінь не потрапило (чи не захотіло бруднитися), яке всього в своєму житті домагалося саме, але досягло стелі розвитку, штучно вибудуваного бандитами і чиновниками. І яке прекрасно розуміє, хто саме заважає нам рости далі.

І молодше покоління, підлітків, студентів і випускників, які теж відчувають безперспективність і зумовленість свого життя. І на відміну від нас, хто отримав ще гарну радянську освіту і встиг заробити в короткий період відкритих можливостей дев’яностих, вони вже таких переваг не мають.

У чому ж знаходять вираження нереалізовані амбіції і злість цих двох поколінь? Найчастіше в різноманітних формах насильства. У кращому випадку – це гризня на форумах із взаємними образами (підходить для інтелігенції, айтішників і студентів), а в гіршому це виливається на членів сім’ї, родичів, сусідів або випадкових перехожих на вулицях.

Кожен день новини повідомляють про величезну кількість випадків побутового насильства, коли українці ранять і вбивають інших людей, часто з незначного приводу. Нездатність вплинути на власне життя призводить до зростання невмотивованої агресії. Вона збирається, накопичується, частина її вихлюпується на випадкових жертв, але левова частка її пригнічується не знаходячи виходу, і тому не очевидна для сторонніх спостерігачів.

Ця агресія до пори не бачить цілей, куди застосувати себе, висловлюючись тільки в глухому невдоволенні. Втім, останні пару місяців по всій країні розвішані барвисті підказки, куди і кого бити. З білбордів та лайтбоксів, з екранів телевізора і з передовиць газет на озлоблені населення дивляться численні бігморди «господарів життя». І навіть ті, хто ніколи не чув про класову боротьбу, смутно розуміють, що саме ці морди винні в тому, що переважна більшість жителів України не може реалізувати себе у житті, а також є прямими або непрямими винуватцями більшості їхніх бід.

І потрібен тільки привід, щоб вся ця прихована агресія, вся ця спрага насильства прорвалася. Це може бути що завгодно – прийняття чергового антинародного закону, чергове вбивство мажором пішохода, побиття чи згвалтування дівчини, свавілля охоронців у супермаркеті або навіть просто чергова несправедливість з боку ДАІ.

Адже результати соцопитувань показують, що більшість українців підтримує можливі суди Лінча, вважаючи їх не просто прийнятними, але й необхідними. Більш того, багато моїх знайомих вважають, що в Україні існує значний прошарок населення, яка тільки й «чекає», поливаючи квіточки маслом.

Щоб зрозуміти реальне ставлення переважної більшості громадян України до влади, достатньо прочитати коментарі до останніх новин про смерть чиновника Чекашкіна, двох, «прокурорських» котрі розбилися в аварії і вбивствах в «Каравані». Це бочка з порохом, до якої просто потрібно піднести вогонь. І влада сама щоденно грається з цим вогнем.

Ви ж розумієте, що для величезної кількості людей влада в Україні нелегітимна. І власність, що належить олігархам і капіталістам поменше, теж незаконна (причому як з точки зору закону, так і з точки зору справедливості).

І єдина причина, чому багато хто до цих пір не вступили в боротьбу за цю власність, це те, що ПОКИ співвідношення «профіт / геморой» не дуже вигідне. Але будь-яка нестабільність може різко змінити даний коефіцієнт, і тоді … «back in дев’яності», ну, ви розумієте … це вже відбувається …

Різні пристосуванці люблять, в стилі доморощеного соціал-дарвінізму, міркувати про свою перевагу над «бидлом». От тільки якщо раптом впадуть обмеження законності, то саме вони, звиклі до тепличних умов і комфорту, стануть першими жертвами розборок і чисток. У тому числі і старі бандити, які давно втратили форму і заплили жиром. Виросло нове покоління, голодне, зле і якому нічого втрачати.

Сам я жив в самих різних умовах, у тому числі і в підвалах, тому особливо сильно відчуваю соціальну несправедливість, що змушує мене вимагати гідних умов для всіх. Я зумів вибратися до нормального рівня, отримати безкоштовну вищу освіту, працювати на престижних роботах, створити свою справу, реалізуватися в суспільній діяльності й створити сім’ю. Але я бачу, що величезна кількість людей сьогодні штучно не має такої можливості. І це ні до чого доброго не приведе.

Я нікого не хочу залякувати. Але якщо ситуація дестабілізується (а всі ознаки цього очевидні), то маси молодих і голодних будуть рвати старих і ситих на шматки. У повній відповідності з принципами цього (а не гламурного) соціал-дарвінізму. Ні, звичайно, алканавти і наркомани будуть вбивати пенсіонерів за 20 гривень, як і колись, але ж є купа більш привабливих цілей, які так дбайливо засвітилися перед самим почалося кризи …

Але я пам’ятаю і цілі квартали кладовищ, які заповнювалися в дев’яностих молодими хлопцями, у яких не було мізків і роботи (особливо роботи). Тому дуже не хочеться повернення подібного. Напевно, саме тому мені найближче соціалізм – я бачу в ньому єдину можливість мирного співіснування всього суспільства. І єдиний спосіб, щоб уникнути крові – це заздалегідь, вже зараз почати будувати країну, в якій жити добре всім, а не лише купці знахабнілих моральних деграданти.

Втім, я сильно сумніваюся, що вони почують. У них було двадцять років, але вони так нічого і не зрозуміли…

Джерело.

Теоретики ОУН-УПА-УГВР про безкласове суспільство та інтернаціоналізм

Запись опубликована КОМУНА.ORG.UA. Вы можете оставить комментарии здесь или здесь.

Від редакції “Комуни”: Як відомо, 14 жовтня відзначається день Української повстанської армії, що зазвичай викликає хвилю активізації політичних паразитів як з правонаціоналістичного, так і з “радянсько-патріотичного” таборів. У той час як перші намагаються зобразити УПА та революційну ОУН 1940-х років захисниками авторитарно-капіталістичної державності, останні змальовують традиційний образ кровожерливих “бендеровців”, що тільки й робили, що “ненавидели все русское”. На наше глибоке переконання (і факти це підтверджують), бійці та теоретики ОУН-УПА не були ні тими, ні іншими. Пропонуємо вашій увазі підбірку висловлювань ключових теоретиків УПА та її неформального уряду (Української головної визвольної ради, УГВР) – Петра Полтави та Осипа Дяківа-Горнового, – присвячених темі суспільного ідеалу, яким його вбачали вони.

Petro Poltava

Петро Федун-Полтава

…Большевицькі брехуни намагаються представити нас перед совєтськими масами як оборонців інтересів “куркулів” чи “буржуїв”. Це також підла брехня. Ми не маємо нічого спільного з цими клясами ні з погляду цілей нашої боротьби, ні з погляду соціяльного походження і клясової приналежності учасників нашого руху. Коли йдеться про соціяльні цілі нашої боротьби, то ми, бандерівці, боремося за побудову безклясового суспільства. Ми є проти повороту в Україну, як поміщиків, так і капіталістів. Ми є за знищення в Україні нової експлуататорської паразитарної кляси – кляси большевицьких вельмож, складеної з верховодів партії, МВД і МГБ, адміністрації, армії. Ми є за суспільну власність на знаряддя і засоби виробництва. Проти колгоспів ми виступаємо тому, що вони з’являються знаряддям нещадної експлуатації селянства большевицькою правлячою клікою. Тому, що вони є основною причиною нужди і смерти українського села. Ми хочемо, щоб в незалежній українській державі про форму землекористування вільно вирішило саме українське селянство. Які ж, отже, маючи на увазі саме такі соціяльні цілі нашої боротьби, з нас можуть бути оборонці “куркульства” чи “буржуазії”?

Так само обстоїть справа, коли йдеться про соціяльне походження учасників нашого руху. “Буржуя” серед нас ніхто не знайде, хоч би шукав його із свічкою у руках. Загал західно-українського селянства – це, в основному, малоземельне, або, що найвище, середняцьке селянство. Малоземельні і безземельні селяни, наймити, середняки, робітники, студенти, учні середніх шкіл, інженери, лікарі, юристи, учителі, – ось хто такі учасники нашого руху за своїм соціяльним походженням. Хіба ж ми, сини працюючого і експлуатованого народу, сини селян, робітників, інтелігентів, можемо боротися за інтереси експлуататорських кляс? Хіба ж ми можемо боротися проти своїх батьків? Хіба ж підтримували б нас так широко українські працюючі маси, коли б ми боролися за ворожі їм цілі? Для кожної думаючої людини повинно бути ясним, що ні.

Ми українські революціонери і повстанці, боремося проти большевиків тому, що вони встановили в СССР режим нещадного соціяльного гноблення й економічної експлуатації працюючих мас. Не безклясове суспільство, не “комунізм” будують в СССР большевики, а нову гнобительську й експлуататорську соціяльну систему. Місце колишніх експлуататорів-поміщиків і капіталістів – займають сьогодні нові суспільні паразити-верховоди большевицької партії, МВД і МГБ, адміністрації, армії. Ці верховоди вже виразно оформилися в нову експлуататорську клясу – клясу большевицьких вельмож. Основою формування цієї нової паразитарної, експлуататорської кляси є її політичні привілеї: монополістичне становище большевицької партії, її необмежена влада, повна безконтрольність комуністів з боку народних мас. Маючи необмежені політичні права і будучи в результаті цього необмеженим господарем усіх багатств СССР, ця кляса забезпечила за собою й виразні економічні переваги в совєтському суспільстві. Большевицьким вельможам ніколи нічого не бракує, вони мають просто розкішні умови життя. У цей час, коли мільйони працюючих живуть у крайній нужді, в голоді, большевицькі вельможі, встановивши для себе неймовірно високі платні, мають всього вдосталь: добре їдять, вишукано одягаються, гарно живуть, досхочу користають з усіх культурних розваг забавляються. Це вигідне розкішне життя большевицькі вельможі забезпечили собі за рахунок експлуатації совєтських мас – за рахунок експлуатації совєтських робітників, колгоспників, працюючої інтелігенції. Слова Маркса про те, що “нагромадження багатств на одному полюсі завжди супроводиться нуждою на другому полюсі” вірні не тільки в застосуванні до капіталістичного суспільства, але й у такій же самій мірі в застосуванні до сьогоднішнього совєтського суспільства.

…Ніде на світі працюючі не живуть у такій економічній нужді, як в СССР, в країні нібито “перемігшого соціялізму”. Ніде на світі не експлуатується так фізичні сили працюючих, як в СССР – в державі нібито “робітників і селян”. Ніде на світі працюючі не стиснуті стільки різними законами, “нормами”, “плянами”, “зобов’язаннями”, як в Совєтському Союзі. Реальна заробітна платня совєтських робітників і службовців незвичайно низька. Вона ніяк не вистачає навіть на наймізерніший прожиток. Стахановщина, соцзмагання висотують з робітників і колгоспників усі фізичні сили. Високими нормами поставок большевицькі вельможі ограблюють колгоспників з усіх продуктів їхньої праці. Високі податки, постійні і високі позики, “добровільні датки” витягають від працюючих останню копійку. Працюючи на війну, совєтська промисловість не випускає в потрібній кількості товарів ширвжитку. Не “радісне” і “заможне” життя дали большевики працюючим колишньої царської Росії, а нову каторгу, а нове поневолення, новий соціяльний гніт і економічну експлуатацію. Большевицькі поневолювачі поставили працюючих Совєтського Союзу фактично на становище античних рабів.

Ми, українські повстанці і революціонери, – сини працюючого народу, не можемо не боротися проти такої політики большевицьких ворогів народу щодо працюючих мас, так само, як не могли не боротися проти гнету поміщиків і капіталістів передові працюючі колишньої царської Росії. Боронити інтереси селян, робітників, працюючих інтелігентів, боротися за їхнє соціяльне визволення – вважаємо своїм священним обов’язком.

Джерело: Петро Полтава. Хто такі бандерівці та за що вони борються (Російськомовний варіант).

…Рівночасно ОУН признає право на громадсько-кооперативні і різні спілкові форми господарювання землею, якщо вони побудовані на добровільній згоді селян і на їх власній праці… Це значить, що ОУН є: а) проти повороту великої земельної власности поміщицького, куркульського чи будь-якого іншого типу; б) проти таких відносин, при яких існувала б експлуатація однієї, біднішої частини селянства, з боку іншої, заможнішої; в) проти таких відносин, при яких розвиток на селі проходив би стихійно, без контролі з боку цілого суспільства, у взаємній конкуренційній боротьбі сільських господарів.

Джерело: Федун Петро – «Полтава». Концепція самостійної України. Том 1. Твори / Упоряд. і відп. ред. М.В.: Романюк НАН України. Інститут українознавства ім.. І. Крип’якевича. Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Львів, 2008. – С.591.

Gornovyi

Осип Дяків-Горновий

Русскому народу не нужна Украина, она нужна только русским империалистам… Русские земли настолько богаты, а русский народ настолько трудолюбив, что может сам себя обеспечить…

Носителем русского империализма является сегодня большевистская партия, ВКП(б), которая на самом деле уже оформилась в отдельный эксплуататорский класс – класс большевистских вельмож. Этот новый класс эксплуататоров возглавляет сталинская клика… Класс большевистских вельмож – это чисто империалистический класс… С социализмом и коммунизмом он не имеет ничего общего.

Борьба русского народа против самодержавия, помещиков и капиталистов, за социальное освобождение, его революционный порыв 1917 г. не кончились освобождением, разрывом пут деспотизма, угнетения и рабства. Из–под угнетения помещиков и капиталистов он попал под угнетение большевистских паразитов. Вместо царя – императора у него есть теперь генераллисимус – император.

…Борясь за уничтожение тоталитарного сталинского режима, за свержение диктатуры класса сталинских вельмож, за по-настоящему прогрессивный строй в украинском государстве, УПА желает, чтобы все народы тоже построили у себя подлинно справедливый политический и экономический строй, который отвечал бы настоящим интересам их народных масс.

Джерело: Лiтопис УПА, т.9. Украiнська головна визвольна рада, кн. 2, 1946 – 1948 роки. Торонто, 1982. - С. 89 – 90, 215.